Кожного разу я думаю, що не влучу.
Мама завжди казала, що я везучий.
Тисячу раз казала, та не навчила,
як захищати жабра, латати крила.
Я пiдiймаю руки, хапаю вiтер.
Що менi з ним робити, куди подiти?
Сонце встромляє лезо межи шпалери
i роздирає ранок, як шмат паперу…
Боже, коли носив ти мене в долонi,
i розглядав прожилки мої на скронi,
чорнi мої зiницi, блакитнi вени,
що ти собi гадав про спадковi гени?
Звiдки ота луска, теє пiр’я нащо?
Мама завжди казала, що я ледащо.
Тисячу раз казала, але жалiла,
пестила плавники, випрямляла крила,
пiр’я складала вiялом на канапу…
Я розгорну цей простiр, неначе мапу,
я тятеву напну на старого лука.
Ти не казала, мамо, яка то мука –
здужати перед морем i перед небом,
бачити тiльки те, що направду треба,
бути як риба-птах, як стрiла скрипуча.
Але тепер я влучу.
Я точно влучу.